...і зповиває сумом нас життя.

  Сумно. Стає безмежно сумно, перечитуючи старі повідомлення. Це заняття для дурних, знаю, але я так само хворію цією хворобою.
  Нестерпно сумно відновлювати в пам"яті моменти, коли про тебе турбувалися, ти був не байдужим комусь. Був шматком чогось незамінного. Страшно-сумно стає тоді, коли усвідомлюєш, що для цих всіх людей ти колись щось означав, а тепер ні; тепер ти просто слід з історії, маленька деаль потоку життя, яка зв"язала їх з багатьма різними людьми і тепер модифікувалася в непотріб, який вже відслужив своє.. якому час щезнути.

 Ти пам"ятаєш їх, вони ще в тобі : рідні,  теплі, їх голос ще присутній в твоїй свідомості. А ти... Байдуже. Час минув. Так і має бути, правда?
  Сумно, що жодне з теперішніх повідомлень не складають такої цінності як колись. Сумно, що жодне з того, що ти можеш надіслати їм – не поверне тих відносин.

  Ось так якось сядеш, перечитаєш кілька рядків, кілька історі і згадуєш – "а таки так, було ж таке колись, дійсно". Воно і смішно, і, водночас, пустотньо-гірко. Смішно до сліз. Звісно, залишився певний присмак, але між солодкістю і гіркотою я завжди не тямив великої різниці. Одне витікає з іншого. Складно.

Але  вже як є.
Життя йде. Треба йти поруч.
Бо час він такий. Мовчить, мовчить, а потім раз – і його не стало...